| Пятница, 25.05.2012, 09:09 | Приветствую Вас Гость | Регистрация | Вход | |
| ПОЭЗИЯ | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
| Авторская песня |
| ПРОЗА | |||||||||||||||
|
|
|
| ТОП публикаций |
| Последние комментарии |
 ЧИТАТЬ БОЛЬШЕ
ЧИТАТЬ БОЛЬШЕ
|
Онлайн всего: 6 Гостей: 5 Пользователей: 1 juliasparkle |
|
|
Балада про джерельну воду
 У венах її шаленіє не лють, тільки чорна холодна вода івона не розкаже нічого, ні рідних, ні імені не пригадає, лежатиме тихо, на грудях ховаючи ніж із руків*ям коштовним, і зникне на ранок, до того як вичахне небо, обпечене повнею. та варто лише сколихнути повітря чи надто затримати погляд на пасмах, що в*ються гілками вздовж тіла, сплітаються вимоклим пір*ям, на шиї, що сліпить, мов біле колюче каміння в святому струмкові, намисті із вовчого зуба, або на ножеві з коштовним руків*ям, як темрява лусне, і схопиться діва розбурханим кроками листям. повітря запахне водою; побачиш: крізь тіло світитимуть зорі. і доки вона говоритиме тихо, ти втричі тихіше молися, і згадуй коханих, і згадуй забутих, допоки вона договорить про те, як тієї весни розлилася вода й затопила пів світу. крізь глину спиналась до сонця трава, шаленіла любов і від світла ховалась у серце, життя випивала, пекельна, немов лихоманка. і діва до нього пішла, розплелася й лишилася з ним до світанку. - я йду. ніби глина, я тілом належу дорозі! ти, дівчино, звісно, захочеш - збирайся зі мною, а ні - забирайся до пекла! - казав він. - я йду! наче зламане гілля, я тілом належу тобі. подивися: назад не приживиш, я в тебе вростаю; мов кров*ю, густими сльозами укрилися злами... - казала. і терпло нестерпно у грудях, і хижа дорога відтоді в*язала вузлами, ламаючи зламане гілля. і якось зимової ночі у повню між висохлих ніг роздоріжжя, її він зміняв на ікласте намисто і ніж із коштовним руків*ям. та дня не минуло, як вирвала серце, у пустку холодну у грудях набрала каміння й води зі струмка, а любов поховала в струмкові. і довго блукала, допоки у повню, налиту гарячою кров*ю, зустріла його у сільці роздоріжжя, і вирвала з нього коріння, яким проросла. у холодні вуста цілувала. у глину дороги, неначе у льолю, сповила. і лезо із серця виймала ще теплим; із шиї знімала намисто із вовчих зубів; а на зранені ноги джерельна стікала вода із грудей, і нічого у грудях не терпло... як буде світати, дивися на неї. уважно і ніжно дивися, як вітер гойдає вологе волосся, як пестить її, та не гоїть. і поки вона говоритиме тихо, ти втричі тихіше молися про глину і роздоріжжя. про ніж і про вовче намисто. про чорну зурочену воду. нехай вона стане святою.
|
| |||
| 04.06.2011 | Добавил: tideland | Драма в стихах | Просмотров: 265 | Рейтинг: 4 | ||||
| Теги: | ||||
| Всего комментариев: 4 | | ||
| ||
Материалы ресурса ЛитФест, если не указано иное, публикуются на условиях лицензии Creative Commons (Attribution-NonCommercial-NoDerivs) 3.0 Unported.
Использование материалов в коммерческих целях, их использование с последующим изменением и публикация без ссылки на источник - запрещены.
При необходимости, возможно согласование условий с Администрацией ресурса.