ЛИТФЕСТ -

Главная » 2011 » Декабрь » 10 » (статті про Влада Кльона) ЗАПОРІЗЬКИЙ ПОЕТ, ЯКИЙ НАЛЕЖИТЬ ВСІЙ КРАЇНІ

(статті про Влада Кльона) ЗАПОРІЗЬКИЙ ПОЕТ, ЯКИЙ НАЛЕЖИТЬ ВСІЙ КРАЇНІ

05:41

Олесь БАРЛИГ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ПОЕТ, ЯКИЙ НАЛЕЖИТЬ ВСІЙ КРАЇНІ

Я ніколи не любив вірші Влада. Можливо, це була одна з причин того, чому наша дружба була такою химерною – ніби тримала нас на відстані один від одного. Й серед цієї розрядженої відстані Кльон виринав час від часу телефонними дзвінками: «Привіт. Як справи? Я зараз в місті. Сидимо тут. Приїжджай, якщо можеш…». Тож ця розповідь більше стосуватиметься Кльона-людини ніж Кльона-поета.

Ми познайомилися, здається, в 2003-му. Я не так давно тоді почав відвідувати літературний клуб «99» і знав, що серед його членів є овіяний байками і легендами Влад Кльон, проте ще жодного разу його не бачив. І от на одному з засідань відкриваються двері і в студентську аудиторію входить короткострижений хлопець з щетиною на обличчі. А з ним (здається, двоє) сумнівних «персонажів», що почали одразу ж навалювати нам про духовність та навколо-езотеричні теми (потім ми називали їх на клубі «Білим братством»). Ми стійко витримали цю екзекуцію ввічливо відповідаючи їм на їхні брєдні. Кльон ж вів себе смикано й навіть, як мені здалось, дещо агресивно. Пробувши в нашій компанії якийсь час вони пішли. І я подумав про Влада: «Якийсь набундючений він. Гоп, мабуть».

Коли і як ми перетнулися з ним вдруге – вже не згадаю. Але якось закрутилося, завертілося, і ось в якусь мить ми вже стали друзями. Хоча нічого дивного в цьому немає. Хто знає Влада – розуміє про що я. Мене певний час втомлювала ось ця його неперебірливість у стосунках, «нечистоплотність» у знайомствах. Будь-який чувак, з яким він випив кухоль пива і якого знав лише дві години ставав для нього другом. Проте навіть якщо ти не відвідував провінційні літературні імпрези й не вештався по кнайпах з молоддю у фєнічках, тобі все одно вкрай важко не зустрітися з Кльоном, якщо ти вчишся в Запорізькому національному університеті. Часто його можна було помітити на вході до другого корпусу в оточенні дівчат і хлопців. Імпульсивний, харизматичний, жартівливий – він завжди притягував до себе людей не залежно від віку і соціального статусу.

Анна Лупинос говорить, що зараз важливо завадити спекуляціям на тему того, кого можна вважати «запорізьким літературним вчителем Влада» (бо не здивуюся, якщо скоро з’являться такі, що говоритимуть: «Без мого впливу він не звернув би зі шляху поетичної самодіяльності»). Справа в тому, що у нього не було таких вчителів. Принаймні, про жодного з них мені не відомо. Було кілька поетів близьких до нього і за духом і за стилістикою, він з ними дружив (скажімо, Ігор Литвиненко). Він вчився у класиків – ними він просто зачитувався (якось на його прохання я скачав з інтернет-порталу російської поезії повне зібрання віршів Ахматової і велику (на 254 сторінки) добірку поезій Бродського). Пам’ятаю, коли ми тільки познайомилися для нього беззаперечним кумиром був Маяковський. Причому, не тільки як поет, але й як людина з трагічною долею. Влад кайфував від цієї можливості – прожити таке ж життя яке саме б нагадувало вірш. Такий ж самий, що він писав все життя – напористий, експресивний, «зі зламом». Власне, ось цей поетичний пафос, боротьба у віршах з вітряками, жонглювання «вічними темами», декларативність простих істин, занесення поетів в якусь окрему «надлюдську» касту – все це і дратувало мене в його творчості. Асоціювалося з літературними анахронізмами. Хоча воно цілком вписувалося в поетичну традицію, до якої Кльон тяжів усім серцем.

Між іншим, невдовзі після нашого знайомства він перестав відвідувати «99». Причиною цього, за його словами, стала його неприязнь до деяких членів клубу. Проте були й інші, можливо більш вагомі причини. Скажімо, «дев’ятка» повільно але впевнено українізувалася. Автори, що приходили на клуб як російськомовні за кілька років починали писати українською. Для нього як поета, котрого російська література не тільки приваблювала як практична діяльність, але й створювала підґрунтя особистості, важко було змиритися з цим (може й сам боявся цього «згубного» для себе впливу?).

Окрім того, специфіка літ-клубу в тому, що ніхто у ньому не сприймає нікого всерйоз. Постійні жарти і дружні кепкування – річ тут звична. Й Кльон можливо відчував це особливо гостро (бо його самоіронія часто була напускною – до себе як до поета він ставився більш ніж серйозно (і, можливо, найбільш відповідально з усіх членів клубу)). Адже для «дев’ятківців» він тривалий час був прожектером, чиї слова треба ділити на троє. Чого тільки варті були його нескінченні ідеї щодо колективних збірок. Це втілилося у жартівливий текст «Прокльони» на сайті «99» де після преамбули:

«Ох вже цей Кльон! Галасливий Кльон. Всюди сутній Кльон. Геніальний Кльон. Вічно закоханий Кльон.

В понеділок він стає редактором і ухитряється вмовити пів університету надрукуватися в його збірці.

У вівторок він перевтілюється в актора, щоб брати участь в постановці вистави за оповіданнями Шукшина.

В середу його поб’ють гопники.

В четвер він вирішить, що синця під оком для нового іміджу явно замало і стане голомозим.

А в п’ятницю в машинобудівельному – Обласне ЛІТО. Кльона там запам’ятають надовго.

В суботу він вступить до Руського братства. Додому в цей день не поїде, його прихистять друзі з мед. інституту і пустять переночувати до моргу.

В неділю Кльон закохається. А з понеділка все почнеться спочатку»

Олена Шкловська та Дана Махачашвілі присвячують йому ось такого вірша:

«Если Клён живёт на свете -

Только в университете.

Бледен Клён как блёклый лист,

Он отныне - футурист

Пляшут прусаки и мухи:

Клён пацифик носит в ухе.

Если Клён сидит на паре,

Снятся преподам кошмары.

Если Клён с подбитым глазом,

Это гопники-заразы.

А с другим подбитым глазом -

С Русским братством он повязан.

Если Клён ночует в морге,

Университет в восторге.

Если Клён бежит вприпрыжку,

Значит, он увидел Мышку.

Если Клён с поникшим взглядом,

Значит, Лада где-то рядом.

Клён уже купил дискету.

Сборника пока что нету.

Вертится Шукшин в гробу,

Клён звездой горит во лбу.

Сборник точно будет к лету -

Клён зимой купил дискету.

Если Клён умчался с плёнкой,

Ой ли это плёнка Клёнки?

Клён придумал новый стих.

Я ценю его, но тихо.

Клён побрился под картошку.

Где моя большая ложка?

Утепляйте окна, двери,

Клёна нету в универе!!!

Много крови пролито -

Клён был нонче на ЛИТО»

Обласним ЛітО і «99» мандрівки Кльона по літературним імпрезам Запоріжжя не обмежувалися. Він прагнув бути всюди. Хотів, щоб про нього знали (й не тільки знали – захоплювалися!) всі. І дійсно – відвідування ним, скажімо літ-об’єднання «Пошук» перетворювалося для тамтешніх літераторів на велику подію. Вони слухали його роззявивши роти. Тяглися до нього – поспілкуватися, показати свої вірші.

Він відчував, що йому затісно в цьому місці. В 2008-му році я запросив його взяти участь у круглих столах присвячених сучасним літературним процесам Запоріжжя і він відмовився. Сказав, що не чекає від цього зубожілого міста нічого путнього.

Й дійсно. Якщо ти живеш в Запоріжжі, маєш талант і хист, який мав Влад, то ти не маєш виходу за межі цього самообмеженні, що панує довкола. Чим можна задовольнити свої амбіції? Публікацією в «захудалих» провінційних альманахах поруч з бездарними авторами? Вийти в друк двома віршиками на рік в літ-рубриці обласної газети? Адже й літ-життя тут по суті ніякого немає (лише в останні два роки почало зароджуватися). Бо ж не назвеш ним купку недопоетів, що з певною періодичністю збираються почитати один одному свої нєтлєнкі з виглядом недооцінених геніїв?

Й Кльон намагався створити це життя навколо себе. Двічі я, він і Таня Давидченко організовували в ЗНУ вечори поезії. Він запрошував і як учасників і як слухачів своїх численних друзів і приятелів. Ми робили невеличкі самвидаві збірки зі своїми віршами й роздавали їх всім охочим. А якось (не знаю – з його дуба ми впали) виріши звернутися до запорізької «Просвіти» аби вона видала нам спільну збірку. Заради цього Влад, навіть, написав кілька віршів українською (зараз, здається, одиниці знають, що в його творчому портфоліо є україномовна поезія). Втрьох провели фотосесію (файна, між іншим, вийшла!). А наші тексти лежать в «Просвіті» і досі (скільки вже, років п’ять минуло?), хоча обіцяли видати при першій нагоді…

Влад знав – його сила в тому, як він вміє подати вірш. Прочитати його так, щоб всі слухали тільки тебе. З заздрістю, що самі так не зможуть. В той час в країні починав набирати оберти слем-рух і Кльон поринув у нього з особливою жагою. Й посів у ньому належне місце.

Хоча перед цим було ще кілька спроб створити в Запоріжжі щось своє. Так з’явився «Камертон» – отримавши підтримку від свого друга і викладача нині вже неіснуючої кафедри зарубіжної літератури Олександра Муравіна він почав гуртувати в університеті молодь, що писала вірші. Проте скоро це набридло йому. Кльон ще попросив мене підмінити його на кількох зустрічах після чого остаточно забив на це.

Здається тоді він і зустрів Сашу Татарінова і Катьону-Талєр – брата та сестру, які створили літ-сайт і хотіли його розкрутити. Проте Влад увів їх в інший бік – поїдки, виступи, слем-читання. З цього і винирнув «Водоворот» – запорізька літ-тусівка Кльона. З цього часу, коли він почав бувати в Запоріжжі все рідше й став віддалятися від мене. Іноді він кликав мене з собою, але я завжди відмовлявся. В цьому була одна з наших відмінностей – він був автором живого виступу (саме так і жили його тексти, втрачаючи в друці частину своєї душі), а я – поетом друку. Я розповідав світові про себе сидячі вдома, а він займався тим ж самим пірнаючи в цей світ.

Останній раз ми бачились ним 6 травня 2010 року. Він приїхав вночі до нас з дружиною в гості. Привіз пляшку коньяку, від вечері відмовився. Я трохи поскиглив про те, що мені вже 25, а в мене ще досі немає путньої книги. Влад відповів, що зараз круто заробляє і якби стільки не бухав і кидався грошима, то мав би повно цих книжок. А потім запропонував видатися разом – говорив, що оплатить всі видавничі послуги. Я сказав, що подумаю – не хотів відмовляти, щоб не образити. Знав, що вже завтра ця ідея вилетить у нього з голови.

Потім, через місяць він подзвонив привітати мене з Днем народження. Говорив, що вже кілька місяців у нього нічого не пишеться. Ще за місяць я не привітав його з Днем народження особисто – було лінь – обмежився постом в ЖЖ, а ще через місяць його не стало.

Смерть Влада не була для мене цілковитою неочікуваністю. Я бачив, як він себе не беріг. Та й він сам знав, що має проблеми з мозком – вроджена хвороба (пам’ятаю, якось давно у нас була дружня бійка після одного з засідань «Пошуку» і він просив не бити по голові, бо можуть бути якісь неприємні наслідки).

Позавчора я писав: «Думаю, що справжній масштаб постаті Влада Кльона проявиться не сьогодні і не завтра. Адже тінь від неї падає далеко за межі його віршів та літературних проектів. Найцікавіша, найтаємничіша, найжиттєдайніша вона в тих людях, яких він свого часу не тільки навернув на поезію, але й дав їм той необхідний поштовх, коли подібна практика переростає «вправи на дозвіллі для блокноту» і робить перший крок до мистецтва. Скільки цих людей розкиданий по всій Україні (ймовірно Росії й Білорусії) він, мабуть, і сам не знав. Власне, невідомо й про концентрат «кльонового» в їхній свідомості, що став невід’ємною складовою єства цих поетів. Зрештою, можливо, ми зможемо коли-небудь вести довгу, цікаву і ґрунтовну розмову про поетичних учнів Влада, творчість яких заслуговує широкого прочитання. Але й без цього явного і прямого «доторку» Кльона – скільки ще віршів народиться завдяки йому, попри те, що його немає зараз з нами?». Що ж, почекаємо на цю поезію?

3 вересня 2010

-= Сторінка про Влада Кльона =-